Гіркі жнива

   У кожного з нас, у кожної сім’ї є історія, і в ній є багато радісних, сумних, а іноді страшних сторінок. І нам хочеться пам’ятати про хороше та веселе й дуже хочеться забути про те, що було сумним чи страшним.

     У кожної країни є історії перемог та радості, а є й історії смутку та болю.

Здавалося б, чому ми згадуємо про війни, чому говоримо, що важливо пам’ятати нашу історію? (Пам’ять – повага до тих, хто були до нас. Ця пам’ять не дасть повторюватися тому, що відбувалося. Тоді наші шрами стануть нашою силою. І як наш шрам від падіння на велосипеді робить нас уважнішими, дбайливішими – так і ми, пам’ятаючи про минуле, пам’ятаючи про шрами, стаємо уважнішими до сьогодення.)

     З дитинства пам’ятаю, що деякі бабусі та дідусі зберігали зернятка пшениці, збирали у дрібку крихти після їжі,  просили і навчали дбайливо ставитися до будь-яких продуктів…  Завжди думав: чому? Пізніше, вже дорослим, коли про це відкрито заговорили і почали писати в другій половині 1980-х, зрозумів. Вони ж народилися на «заре советской власти», яка прагнула повністю підпорядкувати собі населення усіх п’ятнадцяти республік. Усі не просто повинні були бути рівними – усі повинні були бути керовані. А для цього потрібно було позбавити людей сили – їхньої ідентичності, особливостей, культури, історії.

      Радянська влада насаджувала українському народу нові звичаї, нові обряди, водночас змушувала українців зрікатися свого минулого, забути своє походження. Так українці позбавлялися мови, культури, історії, вулиці та міста, які раніше називалися іменами народних героїв або на честь перемог та гордості українців, перейменовувалися на честь лідерів партії – тих, хто правили країною. Це було важливо, щоби стерти пам’ять про минуле, зробити так, щоби ми перестали пам’ятати про своє.

     Колись, до радянських часів, у мешканців села були власні господарства, але все СВОЄ було невигідним та страшним для радянської влади. Вона намагалася все зробити “спільним” (уявіть, ніби у вас є ваші речі, а хтось приходить і каже: “Тепер вони загальні”). Тож селян – людей, які працювали на землі, – заганяли в колгоспи – у колективні господарства, їхню власність відбирали й вони мали відпрацьовувати “трудодні” – робочий час, за який платили так мало, що було складно прогодувати свою сім’ю. Звісно, ​​це спричиняло опір. Тому селян почали насильно заганяти в колгоспи. І щоби зламати їх – залякати, зробити залежними, в Україні – на щедрій і багатій землі – створили штучний голод. Коли люди борються за життя, ними легше керувати.

     Влада зробила план із заготівлі хліба, який неможливо було виконати. Спочатку повністю забирали всі запаси зерна, а потім відбирали всі продукти та навіть речі – це були штрафи за невиконання плану здачі хліба. А щоби люди не могли врятуватися від голоду, їм було заборонено виїжджати до інших міст та республік. 22,4 мільйони людей фізично заблокували в межах території Голодомору. А плани заготівлі хліба все підвищували – вимагали дедалі більше.

     7 серпня 1932 року радянська влада затвердила постанову, яку народ назвав “закон про п’ять колосків”. Якщо селянин, аби хоч трохи нагодувати сім’ю, брав із поля неприбране – його дуже жорстоко карали.  Цим законом держава карала голодних селян за збирання в полі залишків урожаю ув’язненням на 10 років із конфіскацією майна або знищенням. А потім ще і ввели штрафи – у селян могли відбирати не лише зерно, а й узагалі всі продукти та все, що їм належало. Усе, що можна було б обміняти на їжу.

І такого не було в жодній із республік Радянського Союзу. Це робилося лише в Україні.

      Люди вмирали з голоду на своїй щедрій землі. Але влада мала приховати свій злочин, і тому про це було заборонено говорити. Усе було зроблено для того, щоби про це не знали у світі, усі смерті були записані як від хвороби чи нещасного випадку.  Радянський режим убив мільйони українців. Це жахливий злочин. Це називається геноцидом. І нам важливо пам’ятати про це – щоби ніколи не дозволити собі забути, хто ми.

      Ми не можемо змінити минуле. Але можемо зробити все, щоби цінувати життя, щоби не здаватися, щоби лишатися собою. І зберігати те, що нам дороге. Нашу цілісність, нашу силу, нашу культуру. Наші реліквії. І на згадку про ці страшні події ми запалюємо свічку пам’яті.

      На згадку про тих, хто загинули, і на знак того, що ми не здамося, що наша сила проростатиме у всі часи – ми ставимо свічку на вікно.

Це СВІЧКА ПАМ’ЯТІ та Життя.